Powstanie narodowe przeciwko Imperium Rosyjskiemu, ogłoszone Manifestem wydanym w Warszawie przez Tymczasowy Rząd Narodowy. Wybuchło 22 stycznia 1863 r. w Królestwie Polskim i 1 lutego 1863 r. na Litwie, trwało do jesieni 1864 r. , zasięgiem objęło ziemie zaboru rosyjskiego, tj. Królestwo Polskie i ziemie zabrane.
Było największym i najdłużej trwającym polskim powstaniem narodowym, spotkało się z poparciem międzynarodowej opinii publicznej. Miało charakter wojny partyzanckiej, w której stoczono ok. 1200 bitew i potyczek. Przez oddziały powstania styczniowego przewinęło się około 200 tys. osób, zarówno z rodzin szlacheckich, jak też w mniejszym stopniu z chłopstwa i mieszczaństwa. W niektórych rejonach ziem zabranych, np. na Żmudzi i rozrzuconych ośrodkach na Białorusi i w Inflantach Polskich zryw przybrał charakter masowy. Mimo początkowych sukcesów zakończyło się przegraną powstańców, z których ok. 10-20 tysięcy poległo w walkach, blisko 1 tys. stracono, ok. 38 tys. skazano na katorgę lub zesłanie na Syberię, a ok. 10 tys. wyemigrowało. Wojska rosyjskie pacyfikowały powstanie z dużą determinacją i okrucieństwem. Miejscowości, które udzieliły schronienia powstańcom, były palone, zdarzały się również przypadki rzezi ludności cywilnej. Niszczono dobra kultury, np. spalono archiwum Ordynacji Zamojskiej w Zwierzyńcu. Wilno zostało spacyfikowane przez oddziały Murawjowa Wieszatiela, na Litwie zginęło 10 tys. szlachty polskiej na ogólną liczbę 40 tys.
Pomimo klęski militarnej powstanie styczniowe osiągnęło część celów politycznych, zwłaszcza długofalowych, jakie stawiali sobie jego organizatorzy. Przyczyniło się między innymi do zahamowania reprezentowanej przez hrabiego Aleksandra Wielopolskiego polityki ugody wobec rosyjskiego zaborcy, popieranej przez część elit Królestwa. W wyniku represji i tłumienia powstania polityka ugodowców straciła uznanie wśród ogółu społeczeństwa. Pamięć o powstaniu ożywiała w kolejnych dziesięcioleciach nastroje patriotyczne, co przyczyniło się do odzyskania niepodległości pół wieku później. Powstanie przyczyniło się do korzystniejszego niż w dwóch pozostałych zaborach i w etnicznej Rosji uwłaszczenia chłopów, zarówno w Królestwie, jak i na ziemiach zabranych
Po upadku powstania znaczna część patriotów, w tym uczestników powstania (por. Bolesław Prus, Hipolit Wawelberg), zwróciła się ku pracy organicznej, zaś pamięć o powstańcach stała się ważnym motywem w literaturze (np. Bolesław Prus, Eliza Orzeszkowa, Stefan Żeromski) i malarstwie (m.in. Artur Grottger, Jan Matejko, Maksymilian Gierymski) oraz motywacją dla nowego pokolenia działaczy niepodległościowych (np. skupionych wokół Józefa Piłsudskiego).
Народне повстання проти Російської імперії, оголошене у виданому у Варшаві Маніфесті Тимчасового національного уряду. Воно спалахнуло 22 січня 1863 р. у Царстві Польському і 1 лютого 1863 р. у Литві, тривало до осені 1864 р. і охопило землі російського поділу, тобто Царство Польське та відібрані землі.
Це було найбільше і найтриваліше польське національне повстання, яке було підтримане міжнародною громадською думкою. Це була партизанська війна, в якій відбулося близько 1200 боїв і сутичок. Через загони Січневого повстання пройшло близько 200 тис. осіб. людей, як із дворянських родин, так і меншою мірою з селянства та буржуазії. У деяких районах захоплених земель, наприклад у Жемайтії та розрізнених центрах Білорусі та польської Ліфляндії, повстання набуло масового характеру. Незважаючи на початкові успіхи, повстанці зазнали поразок, з яких близько 10-20 тис. загинуло в боях, майже 1 тис. страчено, близько 38 тис були засуджені на каторгу або заслання до Сибіру, а близько 10 тис емігрував. Російські війська з великою рішучістю і жорстокістю приборкали повстання. Міста, в яких переховувалися повстанці, були спалені, були випадки вбивств мирного населення. Було знищено культурні цінності, наприклад, спалено архів маєтку Замойських у Звежинці. Вільнюс пацифікували війська Муравйова Машатіеля, у Литві загинуло 10 тис. осіб. Польська шляхта на загальну кількість 40 тис.
Незважаючи на військову поразку, Січневе повстання досягло деяких своїх політичних цілей, особливо довгострокових завдань, які ставили перед собою його організатори. Це сприяло, серед іншого, гальмуванню політики поселенства щодо російського загарбника в особі графа Олександра Великопольського, яку підтримувала частина еліти Королівства. Внаслідок репресій і придушення повстання політика примиренців втратила визнання серед широких верств населення. Пам’ять про Повстання відродила патріотичні настрої в наступні десятиліття, що сприяло відновленню незалежності через півстоліття. Повстання сприяло більш сприятливому наданню права селянам, ніж у двох інших поділах і в етнічній Росії, як у Королівстві, так і на відібраних територіях.
Після поразки повстання велика кількість патріотів, зокрема учасників повстання (пор. Болеслав Прус, Іполіт Вавельберг), звернулися до органічної праці, а пам’ять про повстанців стала важливим мотивом у літературі (наприклад, Болеслав Прус, Еліза Ожешкова, Стефан Жеромський) і живопис (зокрема Артур Ґротґер, Ян Матейко, Максиміліан Геримський) і мотивація для нового покоління активістів незалежності (наприклад, тих, що об’єдналися навколо Юзефа Пілсудського).
